intermezzo

"Лишилось тільки ще спакуватись...Се було одно з тих незчисленних "треба"Ю які мене так утомили і не давали спати. Дарма, чи те "треба" мале, чи велике, - вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником свого многоголового звіра. Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити. Я утомився.

   Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже. А врешті, хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікно, і двері, як води притонів у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім. Признаюсь, заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній  дорозі. Тоді як на своїй я крізь і завжди стрічаю людину.

   Так, ти стаєш мені на дорозі і уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрізь. Се ти одягла землю в камінь й залізо, се ти через вікна будинків - тисячі чорних ротів - вічно дихаєш смородом. ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, брудним повітрям, пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості. Як звірина. скрізь я стрічаю твій погляд: твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене, і сама ти, в твоїй розмаїтості кольорів і форм, застрягаєш в моїй зіниці. Я не можу розминутись з тобою...я не можу бути самотнім... Ті не тільки йдеш поруч зо мною, ти влзиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє сердце, як до власного сховку, свох страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач. Свою жорстокість і звірячі інстинкти. весь жах, весь бруд свого існування. яке тобі діло, що ти мене мучиш? Ти хочеш буть моїм паном, хочеш взяти мене...мої руки, мій розум, мою волю і моє серце...Ти хочеш виссать мене, свю мою кров, як той вампір. І ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїм незліченних "треба", у безкінечних "мусиш".

   Я утомився.

   Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де  вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрити оселю! Викинути разом із сміттям тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота і спокій!

Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть? Сон?

Як я чекав їх часом!

   А коли приходив той прекрасний брат смерті і брав мене до себе - люди і там чекали на мене. Вони сплітали своє існування з моїм в химерну сітку, намагалися налити мої вуха ті моє сердце тим, чим самі були повні...Слухай-но, слухай! Ти й тут  несеш до мене свої страждання? своє мерзенство? Моє сердце не може більше вмістити. Воно повно ущерть. Дай мені спокій....

   Так було по ночах.

   А вдень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, і з огидою слуха ревучі потоки людського життя , що мчали назустріч, як дикі коні, з усіх городських вулиць."